Шановний Вікторе Федоровичу!
До вас звертається колишній в’язень Лук’янівського СІЗО, звинувачений за статтею 296 ч. 2., групове хуліганство. Хуліганством правоохоронні органи визнали театралізовану акцію протесту, яку я з товаришами провів 2-го листопада 2009 року біля стін Верховної Ради України. Ми протестували проти цензури й святенництва, що нав’язувалися останні роки українському суспільству буцімто в ім’я боротьби за мораль.
Зрештою ханжество, помножене на корупцію, проявилося повною мірою: за мирну акцію протесту мене було заарештовано і відправлено на півтора місяці до СІЗО. Мої права щораз порушувалися: слідчий Печерського РУВС Сергій Шайхет погрожував підкинути наркотики і сфальшувати справи за статтями про зґвалтування і розбещення неповнолітніх, не пускав до мене адвоката, наданого Гельсінською Правозахисною Групою. Слідчий нав’язав мені підставного адвоката, який займався виключно тим, що вимагав гроші у моїх родичів й умовляв мене визнати провину й дістати легке покарання, давши хабар судді. Однак, відповідно до букви закону, я винен хіба лише в тому, що наша мирна п’ятихвилинна акція була несанкціонованою. Це звичайне адміністративне правопорушення, а зовсім не 296 стаття. Власне, факт хуліганства слідчий вбачав у тому, що наш перформанс включав елемент оголення. Проте багато молодіжних рухів проводили акції, схожі за формою, вони активно висвітлювалися ЗМІ, але вони ніколи не завершувалися порушенням кримінальної справи.
Мені запам’яталася одна з фраз слідчого, сказана у відповідь на прохання дати мені можливість зв’язатися з адвокатом: «Ти не в Європі, тут у тебе немає жодних прав».
У своїй передвиборчій програмі Ви неодноразово позначали курс на євроінтеграцію, але через людей, подібних Шайхету, ця ідея може бути знищена. Уся правоохоронна система просякнута брехнею, корупцією, і завдяки круговій поруці ця ситуація лишається незмінною. Я – аж ніяк не єдина безневинна людина, що потрапила до в’язниці. Таких, як я, тисячі по всій країні. Мій випадок унікальний лише тому, що завдяки увазі ЗМІ та громадянській ініціативі на мою підтримку, я зміг вийти на волю живим і більш-менш здоровим. І, на відміну від тисяч моїх товаришів по нещастю, я дістав шанс бути почутим.
Ворота в пекло відкриваються вже в КПЗ. Умови утримання там несумісні з базовими правами людини. І справа навіть не в брудних матрацах (які, до речі, не всім дають), не в забитих туалетах, а в непроглядній атмосфері хамства і жорстокості. Образи та побої з боку оперів і конвойних – вже настільки пересічна практика, що ув’язнені на них навіть не скаржаться. Б’ють, щоб отримати зізнання, б’ють, щоб підсилити свій авторитет, б’ють просто так, задля розваги. Я дивом уникнув цього, в першу чергу, через увагу преси до справи, хоча у міліціонерів, які мене заарештовували, прямо свербіли руки. У КПЗ в одній камері зі мною сидів чоловік, якого звинувачували у крадіжці, після тортур він не міг нормально стояти й сидіти. Якщо побиття – звичайна справа, то про образи та погрози годі говорити, вони такі ж звичні, як дихання. Людина, занурена в цю систему, починає сприймати їх як щось самозрозуміле. Замість того, щоб допомогти людині, що зробила помилку, виправитися, її ресоціалізувати, людину, часто невинну, сповнюють страхом і ненавистю. Суспільство саме створює собі ворогів.
Після КПЗ був ІТТ, де охорона ради своєї розваги змушує ув’язнених бігати коридором на швидкість у черевиках без шнурків.
Потім – СІЗО, де з кранів тече лише крижана вода, з медикаментів дають лише аспірин, якого не вистачає, де 35 людей змушені тулитися на 20 спальних місцях, а в передачах, попри офіційні правила, заборонені навіть книги. Там у мене був цілком реальний шанс померти від втрати крові (через сильні багатогодинні носові кровотечі) і від пневмонії, тож якби не допомога сусідів по камері й не активна кампанія підтримки на волі – я зараз не писав би Вам цього листа, а догнивав би на цвинтарі.
18-го грудня мене звільнили за порукою. Паспорт мені, всупереч усім законам, не віддали, аргументуючи це тим, що «я можу поїхати у свою Німеччину». Звичайно, я не хочу зараз їхати до Німеччини, навпаки, я, громадянин України, хочу залишитися у своїй країні, щоб довести свою невинність, домогтися покарання тих, через кого я стікав кров’ю й випльовував легені, і, головне, якось допомогти тим тисячам, які зараз перебувають у пеклі української в’язниці.
4-го січня Печерський районний суд визнав аргументи захисту і вирішив повернути справу на додаткове розслідування, надто вже кричущими були порушення, здійснені в ході слідства. Але прокурор, що передавав справу до суду, подав апеляцію, позаяк під сумнів було поставлено його компетентність.
Апеляційний суд вирішив зберегти кар’єри прокурора й слідчого, і справа знову повернулася на розгляд. Всі аргументи захисту про те, що адвоката не допускали до справи, а мені й моєму батькові постійно брехали й погрожували, намагаючись витягнути якомога більше грошей, були визнані несуттєвими. Нав’язаний слідчим адвокат Сергій Бочаров, від чиїх послуг я завзято відмовлявся вже з 30-го листопада, навіть подав скаргу на мого захисника Зою Карпівну Шевченко, звинувативши її в порушенні професійної етики, оскільки вибрана нами лінія захисту загрожує його репутації. А втім Сергій Бочаров сам заплямував свою репутацію, коли допомагав запроторити мене за ґрати. Вже після того, як я вийшов на свободу за порукою, він дзвонив моєму батькові та пропонував за гроші змінити запобіжний захід на підписку про невиїзд… Окрім того, що він пропонував порушити закон і дати хабар, він ще й брехав нам – якби пан Бочаров дійсно вів перемовини про моє звільнення, то знав би, що я вже на волі.
Вікторе Федоровичу, євроінтеграція починається не з економіки і не з відкриття кордонів. Вона починається з поваги до людей, до їхніх базових прав і потреб. Вона починається зі справедливості.
Моя справа жваво обговорюється також і за кордоном, були публікації в німецьких та американських газетах і блоґах, готується радіопередача. І я дуже сподіваюся, що в результаті наші іноземні друзі зможуть переконатися в тому, що справедливість в Україні все-таки можлива. Наразі справу затягують, з надією, що розголос вщухне, і на мені можна буде вволю відігратися, не привертаючи зайвої уваги. Я маю підстави побоюватися того, що міліціонери з Печерського РУВС «знайдуть у мене наркотики», обіцяні слідчим ще в листопаді, або що мені запропонують повторно змінити запобіжний захід і відправлять назад до СІЗО. І навряд чи я вийду звідти вдруге.
Запевняю Вас, живий я набагато корисніший для України, ніж мертвий.
Демократичній владі потрібне громадянське суспільство, їй потрібні невдоволені, що вказують на окремі недоліки і закликають до змін. Саме на цій засаді будувалася й існує сучасна Європа. І, як я вже згадував вище, демократичній владі потрібна справедливість.
Я не юрист і не політик, і не можу запропонувати Вам проект реформи правоохоронних органів. Але, як безпосередній учасник процесу, можу сказати, що всю цю систему потрібно змінювати від верху до низу. Людей принижують і б’ють не міністри й генерали, а рядовий персонал. Потрібно переглянути підхід до підбору міліцейських кадрів, знищити кругову поруку, при якій слідство, прокуратура і суди прикривають одне одного.
Потрібно змінити умови життя в’язнів, і ми побачимо спад рівня злочинності. Людина починає відчувати повагу до соціуму лише тоді, коли бачить повагу до себе, а не навпаки.
Дозвольте нам поважати свою країну, Вікторе Федоровичу.
З повагою,
Олександр Володарський.
Надежды мало, естесна, но искренне поддерживаю.